Учебники
Занятие по актерскому мастерству

Cкачать в архиве

Тарас Шевченко

Назар Стодоля


                    ДІЙОВІ ОСОБИ

          Хома Кичатий, сотник
          Галя, дочка його
          Стеха, молода ключниця у Кичатого
          Назар Стодоля, друг його
          Гнат Кариiй, друг його
          Хозяйка на вечорницях
          Сліпий _кобзар, жиди-музики, молоді козаки, дівчата й свати від чигиринського полковника.
          Дія відбувається у XVII столітті, поблизу Чигирина, в козацькій слободі, в ніч на різдво христове.

                    ДІЯ ПЕРША

          Вечір. Світлиця, богато убрана килимами й оксамитом. В стороні стіл, який накритий дорогим килимом; круг його лави під оксамитом, які облямовані золотом. На столі стоять фляги, кубки й різні страви; горять воскові свічі. Стеха вбирає стіл.

          Стеха. (відходить від столу) Усе! здається, що все. Стривай лишень, чи не забула чого. Риба, м'ясо, баранина, свинина, ковбаса, вишнiвка, слив'янка, мед, венгерське - усе, усе. Тут i їстiвне, i випити. Коли б лишень гостi. Та що вони так довго баряться? I надоумило ж сiдоусого у таке свято, коли добрi люди тiльки колядують, сподiваться гостей, та й ще яких гостей! Старостiв од такого ж старого дурня, як i сам. Побачимо, що то з того буде. Не грiте залiзо не зогнеш. А якби не крився та пораявся б зо мною отак тижнiв за два до свят, то певна уже була б рiч; а то схаменувся на самiсiнький свят-вечiр та й ластиться: "I сяка й така, i добра, i розумна ти, Стехо: поможи! Я вже тобi i се i те, i третє й десяте". Побачимо, побачимо, як попадеться нашому телятi вовка пiймати. (Помолчала.) Не сказавши нi слова дочцi, за кого i як хоче вiддати, думає, що наша сестра - коза: поженеш, куди схочеш. Е, нi! стривай лишень, голубчику. "Ублагай її", каже. Та i що таки той поганий хорунжий? А полковник хоч старий - нехай йому добре сниться – так же пан!.. Оце б то вона й стямилася! Iншому дзус, а я-так вiзьмусь. Дiвцi дiвку недовго збить з пантелику, а ще таку, як моя панночка - i-i! Та вже ж, як кажуть, пiймав не пiймав, а погнаться можна. Тодi, як теє то, вже ж i погуляю!.. А вона поплаче, посумує, а далi й нiчогiсiнько. Та й Назар таки не раз спасибi скаже.
          (З бокових дверей виходить Галя.)
          Стеха. А що? як прибрано?.. Тим-бо й ба!
          Галя. Що це ти, Стехо, робиш? Хiба у нас сьогоднi гостi, чи що?
          Стеха. Та ще й якi гостi, якби ви знали!
          Галя. Якi ж там гостi i вiдкiля?
          Стеха. Угадайте.
          Галя. Чи не з Чигирина?.. Так?..
          Стеха. Iз Чигирина, та хто такий?
          Галя. Якi-небудь старшини?
          Стеха. То-то бо й є, що не старшини, i...
          Галя. Та хто ж такий? Може... та нi! сьогоднi не такий день. А менi батюшка учора i говорив щось таке.
          Стеха. Говорив, та не договорив. А я знаю, - тiльки не скажу.
          Галя (обнімає Стеху) Стехо, голубочко, ластiвко моя! скажи, не муч мене.
          Стеха. А що дасте? Скажу...
          Галя. Ще сережки, або перстень, або що хочеш подарую, тiльки скажи.
          Стеха. Нiчого не треба, дайте тiльки свiй байбарак надiти сьогоднi на вечорницi.
          Галя. Добре, надiвай, та так, щоб батюшка часом не побачив.
          Стеха. Оце ще! Хiба ж я справдi дурна? Слухайте ж. (Впівголоса.) Сьогоднi прийдуть старости.
          Галя (у захваті) Вiд Назара! вiд Назара!
          Стеха. Та там вже побачите, вiд кого.
          Галя. Хiба ж не вiд Назара, Стехо? Що ж оце мене i справдi лякаєш?
          Стеха. Я вас не лякаю, я тiльки так кажу.
          Галя. Нi, ти щось знаєш, та не хочеш сказати.
          Стеха (лукаво) Я нiчого не знаю. Де менi, ключницi, вiдати про панськi дiла?
          Галя. Ти смiєшся з мене! Я заплачу, їй-богу, заплачу i батюшцi скажу.
          Стеха. Що ж ви скажете?
          Галя. Що ти мене перелякала... Теперечки не дам байбарака. А що, поживилась?
          Стеха. Оце, якi-бо ви боязкiї. Вже i повiрили!
          Галя. Ну, що ж? Вiд Назара?
          Стеха. Та вiд кого ж бiльш? Вже пак не вiд старого Молочая, нашого полковника.
          Галя. Цур йому, який нехороший! Як приїде до нас, то я зараз iз хати втiкаю. Менi навдивовижу, як ще його козаки слухають. Тiльки у його, паскудного, i мови, що про наливку та про вареники.
          Стеха. А хiба ж се й не добре?
          Галя. Звiсно! Козаку, та ще й полковнику! Ось мiй Назар, мiй чорнобривий, усе про вiйну та про походи, про Наливайка, Остряницю та про сине море, про татар та про турецьку землю. Страшно, страшно, а хороше, так що слухала б не наслухалась його, та все дивилась би в його карi очi. Мало дня, мало ночi.
          Стеха. Наслухаєтесь, ще й налюбуєтесь. Опiсля, може, i обридне.
          Галя. О, крий боже! До самої смертi, поки вмру, все дивилась би та слухала його. Скажи менi, Стехо, чи ти любила коли, чи обнiмала коли козацький стан високий, що... дрижать руки, млiє серце? А коли цiлуєш... що тодi? Як се, мабуть, любо! Як се весело! (У захваті співає й танцює.)
                    Гой, гоя, гоя!
                    Що зо мною, що я?
                    Полюбила козака -
                    Не маю покоя.
                    Я його боялась...
                    Що ж опiсля сталось?
                    На улицi пострiчалась
                    Та й поцiлувалась.
                    А мати уздрiла...
                    Яке тобi дiло!
                    Вiддаваите замiж,
                    Коли надоїла!

          Стеха. Гарно, гарно! А од кого це вивчились?
          Галя. Та од тебе ж. Хiба ти забула, як на улицi, на тiй недiлi, танцювала? Тодi ще батюшки не було дома... Згадала?
          Стеха. Коли се? Оце ще видумали!
          (Стукають в двері.)
          Галя (квапливо) Ох, лишечко! Хтось iде! (Тікає.)
          Стеха. Хто там?
          Хома (за дверима) Я, я! Вiдчиняй мерщiй.
          (Стеха відчиняє двері. Входить Хома, обтрушуючись.)
          Хома. Що? Не було? Оце ж яка хуртовина!
          Стеха. Кого не було?
          Хома. Кого? Гостей!
          Стеха. Яких гостей? Од пол...
          Хома. Цс!.. еге ж.
          Стеха. Нi, не було.
          Хома. Гляди ж, анiтелень!.. Отець Данило, спасибi, розрiшив. Не забудь тiльки завтра вранцi послать йому вишнiвки. Знаєш? тiєї, що недавно доливали. Нехай собi п'є на здоров'я. Та що се їх нема так довго? Чи не злякались, бува, завiрюхи? А вiтер неначе стиха.
          Стеха. Злякаються вони! Де ж пак! I в горобину нiч приїдуть для такої панночки, як наша.
          Хома. Звичайно, звичайно.
          Стеха. Iще пак такий старий... а панночка...
          Хома. Сама ти стара, сороко безхвоста!
          Стеха. Дивись! Зараз i розсердились. Хiба я на вас?
          Хома. Так що ж, що не на мене? Так на мого... ну... полковника.
          Стеха. Е, бач що! А панночка? Чи ви ж з нею говорили? Що вона?
          Хома. А що вона? її дiло таке: що звелять, те й роби. Воно ще молоде, дурне: а твоє дiло навчить її, врозумить, що любов i все таке прочее... дурниця, нiкчемне. Ти вже, думаю, розумiєш?
          Стеха. Та се розумiю, та з якого кiнця почати, не знаю. Вона, бачите, полюбила Назара так, що й сказать не можна. Ось i сьогоднi менi говорила. "Моли, каже, Стехо, бога, щоб швидше я вийшла замiж за Назара, половину добра свого вiддам!"
          Хома. А ти й повiрила!
          Стеха. А чому ж i нi? вона така добренька.
          Хома. Дурна ти, дурна! А як же я сам тобi все добро вiддам, тодi що буде? га? Що ти думаєш? (Пестить її.) То-то бо i є, дурочка ти безсережна!
          Стеха. Що менi робить, коли я дурочка?
          Хома. А то, що велять. Чуєш? Усе, що в мене є, твоє.
          Стеха. Не треба менi вашого добра, я i без нього була б щаслива, якби ви не забули бiдної Стехи i тодi, коли зробитесь великим паном. Я вас так вiрно люблю, так вбиваюсь за вами, а ви... (Вдає, що сумує.)
          Хома. От же i нагадали козi смерть! Знов своє. Сказав, так i зроблю.
          Стеха. Чи мало що люди обiщають, коли їм припаде нужда?
          Хома. Годi не знать що базiкать. Пiди лишень до Галi та поговори з нею хорошенько по-своєму, i коли теє... то завтра i мiж нами онеє.
          Стеха. Казав пан - кожух дам, та й слово його тепле. I я тiльки грiх на душу вiзьму.
          Хома. Який тут грiх? Дурниця все те!
          Стеха. Забожiться, що женитесь, тодi, їй-богу, все зроблю! А без мене, кажу вам, нiчого не буде, їй-богу!
          Хома. От же їй-богу, далебi!
          Стеха. Женитесь?
          Хома. Еге!
          Стеха. На менi?
          Хома. Як коржа, так коржа! Як спечемо, так i даi Уже ти менi в печiнках сидиш з своїми витребеньками.
          Стеха. Якi тут витребеньки?
          Хома. Ну, добре, добре! Тiльки слухай. Треба дiло сконувати так, щоб вона не знала, вiд кого старости а то - чого доброго - усе пiде шкереберть.
          Стеха. Та вже менi не вчиться, як дiлом повернуть. Наговорю такого дива моїй панночцi - що твiй кобзар. Старий, скажу, чоловiк, як подумаєш, усiм, усiм лучче вiд молодого. Молодий... та що й казать? нiкуди не годиться, а до того ще докучливий та ревнивий, а старий - тихий-тихий i покiрний.
          Хома. Так, так! О, ти дiвка розумна! Iди ж до Галi, та гляди – гарненько побалакай з нею.
          Стеха. А потiм чи можна менi буде пiти на вечорниiцi. Я вже зовсiм упоралась. Пустiть, будьте ласкавi, хоч в послiднiй разочок.
          Хома. У тебе тiльки й на думцi, що вечорницi. О, в. I менi та Мотовилиха!
          Стеха. Мотовилиха? Чи не казала вам вона, стара паплюга, чого? Що ж, що я з козаками танцюю? А як ви жартуєте з молодицями, так я й нiчого!
          Хома. Iди ж, iди та поклич менi Галю, а затим сама павгодь рушники.
          Стеха. Та вже усе напоготовi. (Уходит.)
          Хома. Злигався я з дияволом... (Оглядывается.) Що ж? Не можна без цього. У такому дiлi як не верти, треба або чорта, або жiнки. (Немного помолчав.) Чого доброго! Ще, може, й мене обдурить, тодi i остався навiки-вiчнi в дурнях. Та нi, лиха матерi! Аби б тiльки ти менi своїми хитрощами помогла породнитися з полковником, а там уже що буде - побачимо. Iш ти, мужичка! Куди кирпу гне! Стривай! (Продолжительное молчание.) Думай собi, голубко, та гадай, що... а воно зовсiм не так буде. Закинь тiльки удочку, сама рибка пiде. Шутки - тесть полковника!.. А що далi – се наше дiло. Аби б через порiг, то ми й за порiг глянем. У яких-небудь Черкасах, а може, у самому Чигиринi гуляй собi з полковничою булавою! I слава, i почет, i червiнцi до себе гарбай: все твоє. А пуще всього червiнцi, їх люди по духу чують, хоч не показуй, все кланятимуться... Ха-ха-ха! от тобi й сотник! Ще в Братськiм серце моє чуло, що з мене буде великий пан. Було говорю одно, а роблю друге, за се називали мене двуличним. Дурнi, дурнi! Хiба ж як говорим про огонь, так i лiзти в огонь? Або як про чорнобриву сироту, так i жениться на їй? Брехня! Вiд огня по-дальш. Женись не на чорних бровах, не на карих очах, а на хуторах i млинах, так i будеш чоловiком, а не дурнем.
          (Входит Галя.)
          Галя. (весело) Добривечiр, батюшка! Де це ви так довго барились? Ви мене кликали, чи що?
          Хома. Та кликав, кликав. (Осматривает ее.) Що ти не всi стрiчки почiпляла? Та нехай! Поки буде i сих. Послухай. Менi треба поговорити з тобою об важнiм дiлi. Ти знаєш, ми сьогоднi старостiв сподiваємось?
          Галя. Сьогоднi. На первий день празника, - на самiсiньке рiздво?
          Хома. Так що ж? Отець Данило, спасибi, розрiшив. Гляди ж, не пiднеси гарбуза.
          Галя. Як се можна! Хiба вiн дуже старий, чи що? Ось послухайте, якої нiсенiтницi наговорила менi Стеха. Смiх та й годi!
          Хома. А що тобi вона наговорила?
          Галя. Каже, буцiмто старi... та нi, не скажу, далебi не скажу, бо казна-що. Вона й сама не знає, що говорить.
          Хома. Хiба ж не правда? Старий чоловiк кращий молодого.
          Галя. Та й вона те ж казала.
          Хома. А тобi як здається?
          Галя. Як таки можна? То старий, а то молодий.
          Хома. Так, по-твоєму, молодий - краще?
          Галя. Отож пак!
          Хома. Помiркуй лишень гарненько, так i побачиш, що батькова правда, а не твоя. Ну, що молодий? Хiба те, що чорнi уси? Та й тiльки ж. Не вiк тобi ним любуваться: прийде пора - треба подумати об чiм i другiм. Може, коли захочеться почоту, поваження, поклепнiв. Кому ж се звичайнiше? Полковницi... се я так примiром говорю... а не якiй-небудь жiнцi хорунжого, бо у його тiльки й худоби, тiльки й добра, що чорний ус. Повiр менi, дочко, на тебе нiхто i дивиться не захоче.
          Галя. Та я й не хочу, щоб на мене другi дивились.
          Хома. Не знать що верзеш ти! Хiба ти думаєш, що не обридне цiлiсiнький вiк дивиться на тебе одну? Хiба ти одна на божiм свiтi? Є й кращi тебе. Того i гляди, що розлюбить.
          Галя. Назар? Мене? О, нi! нi, нiколи на свiтi!
          Хома. Я й не кажу, що воно справдi так буде, а так, наприклад, - щоб ти тямила, що ми всi на один шталт шитi.
          Галя. О, нi! Не всi! Вiн не такий, вiн не розлюбить.
          Хома. А що ж? Хiба вiн тобi побожився?
          Галя. Атож!
          Хома. А ти й повiрила?
          Галя. Я i без божби повiрила б.
          Хома. Дурне ти, дурне! Чи знаєш ти, що хто багацько обiщає, той нiчого не дає? Ой, схаменись та послухай батькiвського совiту. Добре, що я вже такий - що обiщав, те й зроблю. Ну, не дай я тобi приданого, - що тодi, га? Пожалуй, вiн i так тебе вiзьме: мало яких дурнiв нема на свiтi! Та що ж в тiм? Подумай, що тодi ти робитимеш?
          Галя. Те, що i всi роблять - заробляла б.
          Хома. А що лучче: чи самiй робити, чи дивитися, як другi на тебе роблять?
          Галя. Як кому.
          Хома. То-то i горе, що ти ще дурне. Я тобi б i багацько дечого сказав, та нiколи: того i гляди, що старости на порiг. А чи єсть у тебе рушники?
          Галя (весело) Є, є! Як я рада! В мене серце не на мiсцi! Чи й вам так весело?
          Хома. Весело, дуже весело. Iди ж та не забудь сказати, що коли прийдуть колядувати, так щоб гнали їх у потилицю.
          Галя. За що ж? Се ж дiло законне! Та воно ж i раз тiльки в году!
          Хома. А старости раз на вiку.
          Галя. Справдi, щоб не помiшали... Ще й законної речi не дадуть сповнить. Так побiжу ж я i скажу, щоб заперли ворота i хвiртку.
          (Уходит.)
          Хома. (ходит задумавшись) Здається, дiло добре йде. Вона думатиме, що Назар свата, здуру i согласиться; старости не промовляться; весiлля можна одкинути аж геть до того тижня; а через таку годину i нашого брата, мужика, угомониш, щоб не брикався, не то що дiвку. Коли б тiльки який гаспид не принiс того горобця безперого! Тодi пиши пропало. Наробить бешкету! (С важностию.) А подумаєш i те: яке йому дiло до Галi? Се ж моя дитина, моє добро, слiдовательно моя вдасть, моя i сила над нею. Я отець, я цар її. Та цур йому, пек! Се дiло ще не таке, щоб об йому довго думати. Не дуже треба плошати, бо береженого бог береже, або - як там ще кажуть – рiвнiш згладиш, тiснiш ляжеш.
          Галя. (вбегает в восторге) Приїхали, приїхали!
          Хома. (вздрогнув) Оце ж як ти мене злякала! Пiди у свою кiмнату та прийдеш, як кликну.
          Галя. Чого у кiмнату? Я тут зостанусь, нiхто не побачить.
          Хома. Незвичайно: закон не велить.
          Галя. Ну, так я пiду.
          (Уходит.)
          (Хома с важностию садится за стол. За дверью стучат три раза. Входят два свата с хлебом и, низко кланяясь хозяину, кладут хлеб на стол.)
          Свати. Дай, боже, вечiр добрий, вельможний пане!
          Хома. Добривечiр i вам. (Дает знак свату. Тот кланяется. Хома шепчет ему на ухо и потом продолжает.) Добривечiр, люди добрi! Просимо сiдати, будьте гостями. А вiдкiля се вас бог несе? Чи здалека, чи зблизька? Може, ви охотники якi? Може, рибалки або, може, вольнiї козаки?
          Сват. (тихо покашливает). I рибалки, i вольнiї козаки. Ми люди нiмецькiї, iдемо з землi турецької. Раз дома у нашiй землi випала пороша. Я й кажу товаришу: "Що нам дивиться на погоду? Ходiм лишень шукати звiриного слiду". От i пiшли. Ходили-ходили, нiчого не знайшли. Аж гульк - назустрiч нам iде князь, пiднiма угору плечi i говорить нам такiї речi: "Ей ви, охотники, ловцi-молодцi! Будьте ласкавi, покажiте дружбу. Трапилась менi куниця-красна дiвиця; не їм, не п'ю i не сплю вiд того часу, а все думаю, як би її достати. Поможiть менi її пiймати, тодi чого душа ваша забажа, усе просiте, усе дам: хоч десять городiв, або тридев'ять кладiв, або чого хочете". Ну, нам того й треба. Пiшли ми по слiдам, по всiм городам, по усiх усюдах, i у Нiмеччину, i у Туреччину, всi царства й государства пройшли, а все куницi не знайшли. От ми i кажемо князю: "Що за диво та звiрюка? Хiба де кращої нема? Ходiм другої шукати". Так де тобi! Наш князь i слухати не хоче. "Де вже, каже, я не з'їздив, в яких царствах, в яких государствах не бував, а такої куницi, сирiч красної дiвицi, не видав". Пiшли ми вп'ять по слiду i якраз у се село зайшли; як його дражнять, не знаємо. Тут вп'ять випала пороша. Ми, ловцi-молодцi, ну слiдить, ну ходить, сьогоднi вранцi встали i таки на слiд напали. Певно, що звiр наш пiшов у двiр ваш, а з двору в хату та й сiв у кiмнату; тут i мусимо пiймати; тут застряла наша куниця, в вашiй хатi красная дiвиця. Оце ж нашому слову кiнець, а ви дайте дiлу вiнець. Пробi, оддайте нашому князю куницю, вашу красну дiвицю. Кажiть же дiлом, чи оддасте, чи нехай ще пiдросте?
          Хома. (притворно с сердцем) Що за напасть така! Вiдкiля се ви бiду таку накликаєте! Галю! чи чуєш? Галю! порадь же, будь ласкава, що менi робити з оцими ловцями-молодцями.
          (Галя выходит на средину светлицы, останавливается и, стыдливо потупив глаза, перебирает пальцами передник.)
          Хома. Бачите ви, ловцi-молодцi, чого ви натворили? Мене старого з дочкою пристидили!.. Гай-гай! Так ось же що ми зробимо: хлiб святий приймаємо, доброго слова не цураємся, а за те, щоб ви нас не лякали, буцiм ми передержуємо куницю, або красну дiвицю, вас пов'яжемо. Прийшов i наш черед до ладу слово прикладать. Ну, годi ж тобi; дочко, посупившись стояти, чи нема в тебе чим сих ловцiв-молодцiв пов'язати? Чуєш-бо, Галю? А може, рушникiв нема? Може, нiчого не придбала? Не вмiла прясти, не вмiла шити – i в'яжи ж чим знаєш, хоч мотузком, коли ще й вiн є.
          (Галя уходит в свою светлицу и немедленно возвращается, неся на серебряном блюде два вышитые полотенца и кладет на хлеб, принесенный сватами; потом подходит к отцу й низко кланяется и целует руку; потом берет блюдо с полотенцами и подносит сватам - сперва одному, потом другому. Свати, взявши полотенца, кланяются Хоме.)
          Сват. Спасибi ж батьковi, що свою дитину рано будив i усякому добру учив. Спасибi й тобi, дiвко, що рано вставала, тонку пряжу пряла, придане придбала.
          (Галя берет полотенца и перевязывает через плечо одному и другому, потом отходит и робко поглядывает на двери.)
          Хома. (к Гале) Догадався, догадався! Ти хочеш i князя зв'язати. Нехай завтра обоє його зв'яжемо. Бач, мабуть, злякався, що не показався. Стривай, попадешся, не втечеш!
          Сват. Вiн i сам прилетить, як зачує, що так похваляєтесь.
          Хома. Ну, поки вже долетить, нам нiчого ждати. Просимо сiдати. Що там є, поїм,; що дадуть, поп'ємо та побалакаємо дещо. А тимчасом ти, Галю, не гуляй, в корт меду наливай та гостям пiднеси хлiба-солi, проси з привiтом i з ласкою.
          (Сваты чинно садятся за стол. Галя принимает от отца чарку и флягу и подносит старшему свату. Сват не принимает.)
          Сват. Ми вам такої халепи натворили, що боїмося, щоб ви нас не потруїли... Призволяйтесь самi.
          (Кланяется.)
          (Галя, посматривая на отца робко й стыдливо, подносит к губам й подает свату.)
          Сват. (подняв чару) Тепера так? Пошли ж, боже, нашим молодим щастя, i багатства, i доброго здоров'я, щоб i внукiв женити, i правнукiв дождати...
          (Свата прерывает хор колядников под окнами. Все слушают со вниманием. Хома с досадою покручивает усы; Галя весело посматривает на окно. Сват в продолжение колядки повторяет.)
          Гарно колядують нашi козаки!

                    КОЛЯДКА
                    Бачить же бог, бачить творець,
                    Що мир погибає,
                    Архангела Гавриїла
                    В Назарет посилає.
                    Благовiстив в Назаретi -
                    Стала слава у вертепi.
                    О, прекрасний Вихлiєме!
                    Отверзи врата Едема.
          Хома. (к Гале, с сердцем) Я ж тобi наказував, щоб нiкого не пускали! Задумалась, забула!
          (Входит Назар с молодими козаками.)
          Назар. Дай, боже, вечiр добрий! Помагай-бi вам на все добре!
          (Все козаки повторяют то же. Назар, не снимая шапки, в ужасе останавливается; посматривает то на гостей, то на Галю.)
          (Все молчат.)
          Хома. (смешавшись) Спасибi, спасибi... Милостi просимо. Просимо сiдати.
          (Молчание продолжается. Галя, улыбаясь, украдкой поглядывает на Назара.)
          Назар. Сядемо, сядемо, аби було де: ми гостi непроханi. Може, помiшали; дак ми i пiдемо, вiдкiля прийшли. (Смотрит на сватов.) Так бач, через що полковник послав мене з грамотами в Гуляй-Поле! (Глядя на Галю.) Весело, весело! Наливай швидше горiлки, i я вип'ю за твоє здоров'я! Не лякайся, не лякайся, наливай.
          (Галя в ужасе роняет поднос й флягу.)
          Хома. (в бешенстве) Хто смiє знущаться над моєю дочкою?
          Назар. Я! Хiба не бачиш? Я, Назар Стодоля! Той самий, за кого ти вчора обiщав видать дочку свою, той самий, якого ти знав ще з тiєї пори, як вiн тебе вирвав iз-пiд ножа гайдамаки! Згадай iще, що я той самий, хто й самому гетьману не дасть себе на посмiх! Пiзнав?
          Хома. Пiзнав. (Равнодушно.) Що дальш?
          Галя. Хiба ж не ти прислав?
          Хома. Мовчи! Геть собi!
          Назар. (останавливает Галю) Стривай, стiй тут! I тебе обманюють?
          Хома. Не обманюю, а так як батько велю. Вона просватана за чигиринського полковника.
          Назар (с презрением) Полковника! Учора була моя, сьогоднi полковникова, а завтра чия буде? Чуєш, Галю?
          Галя. (падая на руки Назара) Чую! О, чом менi не позакладало!
          Сват. Осмiлююсь доложить...
          Назар. Мовчи, поганець, шипотиннику!
          Хома. Вiддай менi дочку мою.
          (Робко подходит к Назару.)
          Назар. Геть, Юда!
          Хома. (в ужасе) Прохор, Максим, Iван, Стехо! Гей, хто там є? Возмiть його, харцизяку, - вiн уб'є мене!
          Назар. Нехай бог тебе поб'є, дiтопродавець! (К Гале.) Галю! серце моє! Промов менi хоть одне слово: ти не знала - за кого? Скажи: не знала?
          Галя. (приходит в себя) Не знала, їй-богу, не знала!
          Назар. (к Хоме) Чи чуєш ти?
          Хома. Не чую, я оглух!
          Назар. (к гостям) Люди добрi, коли ви не оглухли, так послухайте. Вiн мене називав своїм сином, а я його своїм батьком, i вiн се чув тодi, а сьогоднi оглух. Де ж його правда? Чи чесний же вiн чоловiк? Правдивий, га?
          (Гости молчат.)
          Гнат. (подходит к Назару) Вiн не чоловiк. Кинь його: таке ледащо не стоїть путнього слова!
          (Берет его за руку.)
          Назар. Стривай! Нi, вiн чоловiк, вiн називав мене сииом. (К Хоме.) Правда?
          Хома. Не тобi вчити, як менi кого називати. Я її батько, а не твiй: так у моїй волi оддать її за кого схочу.
          Назар. А як же вона не захоче, тодi що?
          Хома. Я заставлю.
          Назар. Чи можна ж кого заставить утопиться або повiситься? Хiба ти бог, що маєш силу чудеса творить Хiба ти диявол, коли ти не маєш жалю до рiдної своєї дитини? Ти бачиш, у неї є серце, i їй замiсть його кладеш каменюку. Слухай: i ти ж колись був молодим, i ти ж мав коли-небудь радiсть i горе. Скажи, що чуло, що казало твоє серце, коли тобою кепкували?
          Хома. Говори!
          Назар. (в исступлении) Так ти глузуєш надо мною! Хiба я не стопчу тебе, як жабу? Брехун?
          (Быстро подходит к нему и хватает его за горло.)
          Галя. (схватив руку Назара) Що ти робиш? Убий мене, на, рiж.
          (Назар молча опускает руки.)
          Хома. (подбегает к сватам) Ви бачили? Хотiв мене задушити!
          (Свати молчат.)
          Гнат. (к Назару) Ми не так розплатимося iншим часом. Ходiм з сього базару.
          Назар. Не пiду! Мене вiдсiль ноги не винесуть.
          Гнат. Ну, так торгуйсь. Може, дешевше уступлять.
          Галя. Боже мiй, боже мiй! Вони знущаються надо мною!
          Хома. Не знущаються, а торгуються.
          Гнат. Годi, брате; ходiм: ми опiзнились.
          Назар. Стривай, не опiзнились. (Подходит к Хоме). Прости мене, я згарячу забувся. Ти добрий чоловiк. Прости або зарiж мене, тiльки не кажи, що вона не моя, не кажи! Дивись: я гетьману нiколи не кланявсь. (Падает на колени.) Для спасенiя своєї душi, коли у тебе у серцi є бог, для угоди всiх святих, коли ти вiруєш у кого, для спасенiя твоєї дитини, коли вона тобi мила, зглянься на мене! Нехай старости з своїм хлiбом ідуть додому. Христом-богом молю, не занапасти її, бiдної! Кращої її нема, за що ти хочеш її убити? На голову мою! Возьми її, розбий обухом - не треба менi її: тiльки дай дочцi своїй ще пожити на свiтi, не заїдай її вiку, вона не винувата!
          (Хома дрожа посматривает на гостей.)
          Гнат. (бистро подбегает к Назару) Кого ти просиш? Кому кланяєшся? Перед ким падаєш? Я на тебе пiсля сього й дивиться не хочу: прощай!.. Кланяється дияволу! Вiн тебе кип'ячою смолою напоїть!
          (Хочет итти.)
          Назар. (удерживает его) Постiй, дай ще слово скажу.
          Галя. (обнимая ноги отца) Ви покiйнiй матерi, як вона умирала, бiля домовини обiщали мене видать за Назара. Що ж ви робите? Чим я вас прогнiвила? За що мене хочете убить? Хiба ж я не дочка ваша?
          (Заливается слезами.)
          Назар. Камiнь! Залiзо! Ти огню хочеш! Буде огонь, буде! Для тебе все пекло визову... ти жди мене. (Гале.) Бiдна, бiдна! В тебе нема батька, в тебе кат єсть, а не батько! Бiдненька, серденько моє, пташечко моя безприютна! (Целует ее.) А я ще бiднiший тебе: у мене й ката нема, нiкому i зарiзати! Прощай, моє серце, прощай! Не забаримось побачиться.
          (Галя безмолвная падает на руки Назара. Он целует:Хома силится вирвать ее. Назар отталкивает его и снова целует Галю.)
          Назар. (к сватам) Розкажiть полковнику, що бачили i що чули. Скажiть, що його молода при ваших очах цiлувалась зо мною. (Галя обнимает его и целует.) Бачите, бачите! Прощай же, моє серце, моя голубочко! (Целует ее.) Я знаю, що менi робить. Я знайду правду. Прощай! Вернусь, сподiвайся.
          (Галя падает без чувств. Назар, закрыв лицо руками, удаляется. Гнат и козаки за ним. Хома и свати подбегают к Гале.)

                    ДІЯ ДРУГА

          Внутренность простой хати, опрятно убранной. На столе горят свечи. Хозяйка прибирает около печки.
          Хозяйка. Господи, господи! Як подумаєш, коли ще ми дiвували, зачуєш де-небудь вечорницi, так аж тини трiщать, а тепер... От скоро i третi пiвнi заспiвають, а вечорницi ще й не зачинались. Нехай воно хоч i свято, звiсно - колядують, а все-таки час би. Нi, що не кажи, а свiт перемiнився. Хоть би i запорожцi... Ну, якi вони запорожцi? Тьфу на їх хисть, та й годi! Чи такi були попереду? Як налетять було з своєї Сiчi, так що твої орли-соколи! Було як схопить тебе котрий, так до землi не допустить, так i носить... Ой-ой-ой! Куди то все дiвалось?..
          (Покачавши грустно головой, поет.)
                    Зоря з мiсяцем над долиною
                    Пострiчалася;
                    Дожидалася до бiлої зорi,
                    Не дiждалася;
                    Я додому прийшла, гiрко плакала,
                    Не молилася, -
                    Нерозумная, неутiшная,
                    Положилася,
                    Ой не спала ж я, все верзлась менi
                    Нiчка темная
                    I вишневий сад, очi карiї,
                    Брови чорнiї.
                    На зорi-зорi я проч'нулася
                    I сказала так:
                    За Дунай-рiку чорнобривий твiй
                    На гнiдiм конi
                    Полетiв орлом!.. Я все плакала,
                    Все смiялася.
                    I додому козаки, з-за Дунай-рiки,
                    Заверталися.
                    Не вернувся мiй... молодi лiта
                    За що трачу я?
                    Зоря з мiсяцем пострiчалася -
                    I заплачу я.
          Точнiсiнько моя доля! Неначе сю пiсню про мене зложили. Де мої молодi лiта? I слiду нема, мов поверх води поплили. (Помолчала.) Що ж се справдi нiхто не йде? А вже менi ся навiжена Стеха! Пiшла за дiвками та десь i застряла з козаками. I звела ж їх нечиста мати докупи! Нехай би сей Кичатий був парубок, а то ж уже старий чоловiк... Не взяв би вiн собi в ключницi не молоду, а розумну, вiрну, дотепну до всякого дiла та стареньку! А то... як та дзига, так i снує. Як то вiн дочку свою ще пристроїть? Бач, у полковницi лiзе! Чи довго ж то вона буде любуватися його лисиною замiсть ясного мiсяця? Ох, ох! старi, старi! Сидiть би вам тiлько на печi та жувать калачi, так нi, давай їм жiнку, та ще молоду. Як же пак, чи не так!.. От Стодоля молодець! Я його знаю, вiн протопче стежку через полковничий садок. Та й дурний би був, коли б не протоптав. Про себе скажу, що... теє... хтось iде!.. Зараз, зараз! Насилу!
          (Отворяет дверь.) (Входят Назар й Игнат.)
          Хозяйка. Свят, свят, свят! Вiдкiля се, якою дорогою, яким вiтром, яким шляхом занесло вас у мою хату?
          Гнат. Не питайся, голубко, стара будеш, хоч се, признаться, i не пристало твоїй пицi. Чого ж ти так насупилась?
          Хозяйка. Сiдайте, будьте ласкавi, сiдайте!
          Гнат. Ну, годi ж, не сердься. Мало чого з язика не спливе! Невже треба переймать, що поверх води пливе! У тебе сьогоднi вечорницi?
          Хозяйка. Хiба ж нашi вечорницi для вас? Ви так тiлько прийшли - посмiяться.
          Гнат. Так таки i посмiємося, коли буде весело.
          Хозяйка. (глядя на Назара) Буде весело, та не всiм.
          Гнат. Ну, се вже опiсля побачимо. А поки - ке нам чого-небудь такого, для чого чарки роблять, та й зубам пошукай роботи. Проклятий скряга i повечеряти не дав. Ну, чого ж ти рот роззявила? Мерщiй!
          Хозяйка. Зараз. (Отходя.) Бiдненький Назар!
          (Достает с полки флягу с вином й закуску и ставит на стол.) (Назар печально смотрит на Игната.)
          Гнат. (к хозяйке) Тепер же знаєш що? Вiзьми мiтлу та мети, виясни хорошенько мiсяць: бач, як насупило! А ми тимчасом побалакаєм, що треба.
          Хозяйка. Що се, бог з вами! Хiба я вiдьма?
          Гнат. Я так, навмання сказав. Заткни пальцi в уха. Чи второпала?
          Хозяйка. А!.. ви хочете нишком побалакати. Добре, я пiду по Стеху.
          (Надевает свиту й уходит.)
          Гнат. (посмотрев ей вслед) Пiшла. Ну, що ж дивишся на мене, мов не пiзнаєш?
          Назар. Тепер би й рiдного батька не пiзнав.
          Гнат. Розумнi люди усе так роблять: i в хоромах, як у хатi мужик. (Наливает рюмку й подносит ) Не хочеш? Як хочеш! А я совiтував би чарочку-другу Адамових слiзок, як казав було отець економ. Не забув Братський монастир?
          Назар. Нi, скажи лучче, нащо ти мене повiв сюди?
          Гнат. На те, щоб побалакати з тобою, як з козаком, а з бабою. За козацьку волю i розум!
          (Выпивает )
          Назар. Щасливий ти чоловiк!
          Гнат. Ти щасливiший мене.
          Назар. О, якби ти посидiв у моїй шкурi! Ходiм, Гнате, менi тут душно.
          Гнат. Стривай, ще рано. Подивимся, як люди добрi веселяться, та посовiтуємся, куди йти.
          Назар. Менi одно, куди не поведеш.
          Гнат. Ти вп'ять баба. Чи пристали ж козаку такi речi?
          Назар. Гiрко менi, Гнате! Ти смiєшся, а в мене печiнки верне. Хiба ж моє горе смiшить тебе?
          Гнат. Смiшить.
          Назар. А я думав - ти добрий чоловiк.
          Гнат. А я думав - ти козак, а ти, бачу, баба Ну, скажи менi, чого ти дурiєш? Де твiй розум? Чи стоїть же жiнка, хоч би вона була дочка нiмецького цезаря, чи стоїть вона такого дорогого добра, як чоловiчий розум?
          Назар. Стоїть.
          Гнат. Брехня! Ти знаєш, в яку цiну поставив цар Соломон золотий плуг? Вiн каже, що при нуждi шматок хлiба дорожче золота. А я скажу: чарка горiлки козаку милiша усiх жiнок на свiтi.
          Назар. Ти мене, Гнате, морочиш, а менi тепер треба щирого друга.
          Гнат. Добре. Я вiн i єсть, бо кажу правду. А коли хочеш, то й брехать почну для тебе. Все, що хочеш.
          Назар. Не смiйся, а дiлом кажи, що робить менi. Тобi можна i говорить, i думать.
          Гнат. Ось що. Перш усього випий горiлки. Вона i без мене наведе тебе на розум. (Наливает рюмку.) Чи не забув ще ти, як розумно розсужда латинський вiршник...6 як пак його... ну той, за якого мене в Братствi випарили рiзками, як отець ректор пiймав у мене за халявою його мудрi вiршi. Вiн каже: "Дурниця все, опрiч горiлки, а iнодi i жiнка пiд руку". Оце так! (Выпивает.)
          Назар. (презрительно) Бiдний ти, сердешний чоловiк! Я думав, що в тебе хоч крихта є добра, а в тебе нема й того, що має й скотина. О, якби ти змiг заглянуть сюди (указывает на сердце), куди сам бог не загляда! Та нi! Може, ти тiльки морочиш мене; може, ти тiльки так кажеш. Друг ти мiй добрий, вiрний мiй, ти ж таки плакав коли-небудь: плач зо мною тепер; хоч прикинься, та плач. Не муч мене: в мене вiд горя серце рветься! Нехай вже тi смiються, що живуть у пеклi: їм любо, а ти ж таки чоловiк.
          (С участием смотрит на него.)
          Гнат. Так, я чоловiк; а ти й справдi баба, ще раз тобi скажу: казна за чим вбиваєшся.
          Назар. Нема у тебе серця, камiнь ти!
          Гнат. Як хочеш, так i думай, а я нещаснiший од тебе, нещаснiший од твоєї собаки: вона лащиться до тебе, а ти її кохаєш; а я?.. I я, дурний, колись любив i к гадинам жiнкам ласкався, ридав гарячими сльозами, рад був i жизнь оддать за них... I що iз того? Чи хочеш знати?
          Назар. Не треба, не хочу, не говори! У тебе нема бога в серцi.
          Гнат. А був колись, та мохом серце обросло, як той гнилий нiкчемний пень дубовий. Прийде i твоя пора, все згадаєш. (Ласково.) Годi ж тобi, годi! Не дивись так хмарно: далебi не полегша. Дурниця все: i товариство, i любов, - цур їм! нема їх на свiтi! Однi дурнi i дiти вiрять латинським вiршам. А лучче поговорим о долi, а тимчасом налетять сороки чорнобровi, вип'єм, пожартуєм, i вiр менi - вся дур iз голови вилетить. Я се знаю: мене лихо навчило.
          Назар. (вставая из-за стола) Та i я iзвiдав горе, та нiчому не навчився; тебе ж не хочу слухать: ти злiший диявола. (Хочет итти.)
          Гнат. Куди ж ти?
          Назар. З тобою холодно, пiду у пекло погрiться.
          Гнат. Стривай, ти сам не знайдеш. Я шлях тобi покажу.
          Назар. Найду й сам.
          Гнат. (удерживает его) Ти i справдi хочеш iти? Скажений, ти з глузду з'їхав!
          Назар. Я нiкому не дам себе в обиду ї дурного совiту не послухаю. Пусти мене.
          Гнат. Насилу прочунявся. Та куди ж ти, навiжений?
          Назар. (вспыльчиво) Мовчи, а то тут тобi i амiнь.
          Гнат. (не выпуская руки Назара) Так i я зумiю, та що потiм? З холодним мертвецем у домовину?
          Назар. Хоть до чорта у пекло! Пусти мене, я пiду у Чигирин до полковника.
          Гнат. Чого?
          Назар. Уб'ю його!
          Гнат. А як не вб'єш, тодi що? Чи не мусиш ублагать його вiдкинуться вiд Галi? га?
          Назар. Так чи не так, а я пiду.
          Гнат. До диявола в гостi! Чи не лучче ж, замiсть пузатого полковника, обняти тонкий та гнучкий стан Галi? Не хмурся та послухай, та роби так, як я тобi скажу, бо ти сьогоднi нiчого путнього не видумаєш.
          Назар. Що дальше?
          Гнат. (осматриваясь) Чи глухi тут стiни? (Вполголоса.) Украдьмо Галю, от i все. Чи добре?
          Назар. (немного помолчав, жмет руку Гната) Прости мене...
          Гнат. Ну, що ще?
          Назар. Ти певний друг!
          Гнат. Ну, об сьому послi. Кажи, так чи не так?
          Назар. Так! Я ввесь твiй: говори, приказуй.
          Гнат. Слухай же. Вона, звiсно, виходила до тебе коли-небудь пiзно вечором у садок, хоть, може, й не одна?
          Назар. З ключницею.
          Гнат. Суща коханка! Чи не завалявсь у тебе в кишенi який червiнець?
          Назар. Два.
          Гнат. Ще лучче. Се ж буде ключницi на сережки, а плахту на словах обiщай. Тiльки домовся з нею так, щоб вона про мене не знала, бо жiнки наголо всi цокотухи: не для їх вигадано слово мовчати, до того ще й дорожче запросить.
          Назар. Нiчого не пожалую, усе вiддам, що в мене є. Де тiльки ключницю побачу?
          Гнат. Вона буде тут. Адже ти чув, як ласка хазяйка Стеху за те, що довго бариться? Гляди ж, зробиш тут усе як треба, а я дожидатиму вас крiй старої корчми з тройкою добрих вороних. Знаєш, за садком, на старiй дорозi?
          Назар. Знаю.
          Гнат. Сю корчму i днем люди, хрестячись, обходять, а вночi нiхто не посмiє, так кращого мiсця нiчого й шукати, тiльки порайтесь моторнiш.
          Назар. А як вона не захоче, - що тодi?
          Гнат. Хто? Ключниця чи...
          Назар. Та й та, й друга.
          Гнат. Захочуть обидвi, тiльки ти зумiй согласити. Ключниця за червiнця пiде колядувать хоть до самого сатани, а Галя в однiй сорочцi пiде за тобою на край свiту, а як се дуже далеко, так ти спровадь її на Запорожжя, а там i сам гетьман не бiльший од чабана. Адже ти не виписувавсь iз запорожцiв?
          Назар. Нi.
          Гнат. Так якого ж злидня ще хотiть? А хто пак у тебе курiнним отаманом?
          Назар. Сокорина.
          Гнат. Знаю! О, голiнний, завзятий чоловiк! В кiрцi води диявола утопить, не то що в Днiпрi. А! здається, хтось iде.
          Назар. О, якби твоє, брате, слово та богу в уха!
          Гнат. Нема нiчого на свiтi легше: тiльки повеселiй, будь козаком. Мовчи. (Громко.) Ну, вип'ємо ж чарочку за шинкарочку.
          (Пьют.)
          Хозяйка. Як же я утомилась! Насилу найшла її, прокляту Стеху!
          Гнат. А що, змахнула пил з мiсяця?
          Хозяйка. Смiйтесь, а воно i справдi погода утихомирилась.
          Гнат. Оце ж тобi за труди.
          (Подает чарку.)
          Хозяйка. Цур йому, як я втомилась!.. Нi, спасибi, не пiд силу... Хiба вже для вас. (Пробует понемножку. Гнат знаками просит. Она, в притворстве усилий й кривлячий, выпивает, а остальные капли хлещет в потолок.) Щоб вороги мовчали й сусiди не знали!
          (Отдает чарку.)
          Гнат. (подносит Назару, тот отказывается знаком) Не хочеш - як хочеш. А менi здається, що i на свiтi нема такого горя, якого б не можна було утопити в чарцi горiлки. Чарка, друга - i чорта у воду. Так, Катерино?
          Хозяйка. Як кому iншому, то й кварта не поможе.
          Гнат. (Назару) А ти справдi не будеш пить?
          Назар. Не буду.
          Гнат. Вольному воля, а спасеному рай. За твоє здоров'я! (Выпивает.) Праведно спiвається в тiй пiснi, що каже: коли б мужику не жiнка, не знав би вiн скуки, коли б не горiлка, де дiвать би муки? Так у горiлку її, прокляту, у горiлку! Розумний чоловiк тебе видумав, так! (К Назару.) Та на тебе бридко й дивиться. Ну, ще ж одну та й годi вже. (Наливает.) Чи втямки тобi, як ми втiкали з Братського на Запорожжя та на дорозi зустрiли одну чорнобривеньку i ти чуть-чуть був не промiняв запорозької волi на її чорнi брови? Бач, ти забув, а я так все запрошедше знаю, та й що буде, одгадаю.
          Стеха. (вбегает второпях) Ох, моя матiнко, як утомилась! Шуточки? Оббiгала усi усюди! (Осматриваясь.) Ах, боже мiй! я i не бачу. Добривечiр вам! От вже й не думала, й не гдала! Спасибi, спасибi! Не погнушались наших слобiдських вечорниць. Так уже й не здивуйте: у нас усе абияк, не те, що у вас у Чигиринi.
          Гнат. Та у вас ще краще.
          Стеха. Годi-бо вам смiяться.
          Хозяйка. Чи прийде ж хто?
          Стеха. Як же? Усi прийдуть.
          (Гнат берет за руку хозяйку й отводит в сторону. Назар встает из-за стола и подходит к Стехе.)
          Гнат. (к хозяйке) У мене щось голова розболiлась, пiду подивлюсь, який мiсяць. Чуєш? А про кобзаря, мабуть, i забули. Збiгай лишень. Без його i гульня не гульня.
          Хозяйка. Стехо! Ти звала Кирика?
          Стеха. Моя матiночко! I забула. Я зараз збiгаю.
          Гнат. Вп'ять де-небудь застрянеш. Збiгай лучче сама.
          Хозяйка. Добре.
          (Хозяйка й Гнат уходят.)
          Назар. (берет за руку Стеху) У мене є просьба до тебе, Стехо.
          Стеха. Знаю, знаю, яка просьба: сказать панночцi, щоб вийшла до вас, як пан засне. Та тепер тiльки не те вже, що перше було. Адже ви самi знаєте, що незабаром зробилось.
          Назар. Се не помiшає, менi тiльки одно словечко сказати. (Дает ей червонец.) На тобi, ще й плахта буде, коли услужиш.
          Стеха. (принимает червонец) Не придумаю, як би се зробити. Лиха година те, що старий цiлiсiньку нiч очей не заплющить. Сердешна панночка! А як я плакала, як просила! Нi, таки на своєму поставив старий сатана.
          Назар. Так ти зробиш? Дожидати?
          Стеха. Зроблю, зроблю, тiльки...
          Назар. Не бiйсь! Бiльш копи лиха не буде. А коли хочеш, так i ти з нами. Ну лишень, чкурнем.
          Стеха. Куди з вами?
          Назар. Туди, де лучче жити, де будеш ти панiєю, а не ключницею: чи второпала?
          Стеха. Глядiть, чи не дурите ви мене? I справдi думають, що як вони багатi, так усе i їх
          Гнат. (за сценой) Катре, Катре! А погляди, що се на мiсяцi?
          Голос хозяйки. Хiба не знаєте? Брат брата на вила пiдняв.
          Гнат. Як же се? Далебi, я не чув.
          Хозяйка. Нехай у хатi розкажу, я змерзла.
          (В продолжение зтого разговора Назар об'ъясняется со Стехой знаками й шопотом. Стеха делает утвердительний знак, и отходит. Входят Гнат й хозяйка.)
          Стеха. А хiба ж ви сього не знаєте?
          Гнат. Або забув, або i зовсiм не знав, не згадаю.
          Стеха. Так ось бачите, як воно. Як Христа дочитались, старший брат на Великдень, коли ще добрi люди на утренi стояли, пiшов пiдкинуть волам сiна, та замiсть сiна проткнув вилами свого меншого брата: так їх бог так i поставив укупцi на мiсяцi, на вид усьому хрещеному миру, щоб бачили, що i скотинi грiх їсти у такий великий празник, поки пасок не посвятять, а не то шо людям.
          Хозяйка. (насмешливо) Ач як мудро прочитала!
          Гнат. Чудо - не дiвка! Розумна i красива.
          (Обнимает Стеху.)
          Стеха. (притворно) Що се, якi справдi безстиднi оцi городськi козаки! Усе б їм знущаться над нами та й тiльки. (Гнат целует ее). Ну! от iще видумали що! Неначе се звичайно! Пустiть, далебi закричу.
          (С шумом входят козаки й девушки.)
          В толпе. Ай да Стеха! От моторна, i тут успiла. А старий Кичатий!..
          Стеха. (вырываясь) Ну, що? Поживились? Не бiйсь, таки не довелось поцiлувати. Хто там горло дере, що успiла? Вони тiльки так, нiчого не зробили.
          Гнат. (к козакам) Ну, хто у вас отаман? Чи єсть музики?
          Голоса. I кобзар i музики.
          Гнат. А останнє: випить i закусити?
          Голоса. Як без сього? Усе є.
          Гнат. А, та й бравiї ж молодцi! Що твої чигиринцi. (К девушкам.) Котора ж iз вас пiде зо мною танцювати?
          Голоса. Пропустiть, пропустiть - музяки йдуть.
          (Входят музиканты-жиды. Впереди слепой старик с кобзою. Девушки и козаки в беспорядке расступаются. В продолжение суматохи Назар разговаривает с Гнатом.)
          Гнат. Будь-бо веселiший, не показуй виду. Стеха зумiє одкараскаться од них, тiльки нам з тобою треба попереду утiкати. Я, пожалуй, хоч i зараз пiду, а ти зостанься тут поки - так, для виду. Та чуєш: не дуже довго женихайся, а мерщiй в корчму: я там буду.
          Назар. Добре, тiльки i ти проворнiше.
          Гнат. За мене не бiйсь Дивись, старiї знакомiй! Кузьма, яким се побитом тут опинились?
          Один из козаков. З хуторiв до церкви, а вечорницi по духу чуємо.
          Гнат. Мододцi? А ви, жидова, як сюди зайшли?
          Жид. А так, шляхом. У Чигиринi нема заробiтку, а ми прочули що у пана Кичатого весiлля буде, так i прийшли сюди.
          Гнат. (в сторону) Жидiвське ухо! (Громко.) А нуте ж! Учистьте запорозького козачка. (К, козакам.) А з вас хто бойчiший? Удар, я подивлюсь, чи так, як у нас бувало на Запорожжi! (Тихо Назару.) Годi, не дурiй. Я ж кажу, усе буде добре.
          Назар. Чи буде, чи нi, тiльки здiлай милость, не бався тут, iди швидше.
          Гнат. Поспiємо ще з козами на торг. Не показуйся, будь паскав, таким сумним: все зiпсуєш. Подивимся козачка та й годi.
          (Удаляются в глубину и разговаривают между собою. Музыканти заиграли. Один козак выскакивает из толпы и пляшет козачок. Гнат и Назар любуются.)
          Гнат. Ай да молодець! От жвавий! Що твiй запорожець! (Танец кончается.) Ну, веселiтеся ж, люди добрi, гуляйте, хлопцi, а нам уже годi, пора їхать: до Чигирина не близько, а до свiту треба буть там. Прощайте, козаки! Прощайте, дiвчата! Прощай, хазяйко! А де ж та... Кичатого? (Стеха прячется между козаками. Гнат. поймав ее, целует.) Прощай, сердечко моє, моя розумниця, моя красавиця! Прощай!
          Стеха. (вирываясь) Ай-ай-ай! Закричу, їй же то богу, закричу.
          (Назар и Гнат уходят. Хозяйка провожает их.)
          Стеха. (охорашиваясь) Що за народ такий сi козаки! Усе б їм цiлуваться. Неначе й домоглось. (К хозяйке.) Тiтко, тiтко! А нумо ми з тобою.
          (Пляшет й поет.)
                    Через гору пiду,
                    Скриюсь за горою...
                    На бiду,
                    Де пiду,
                    Козаки за мною.
                    Той почне говорить,
                    Той сережки сулить,
                    Кого знаю,
                    Привiтаю,
                    Хто сережки дарить.
                    Ох, сережки мої,
                    Мої золотiї!
                    Сердiтеся,
                    Дивiтеся,
                    Вороги лихiї!
          Хозяйка (вырываясь) Ох, мої зозуленьки! По старостi лiт менi б i не подобало.
          (Стеха между тем шалит с козаками, хватая за руку молодого козака, и, вертясь, приплясывает.)
          Хозяйка. Оце яка жартовлива! Та перестанеш ти чи нi?
          Стеха. (пляшет и поет)
                    Тра-ла-ла, тра-ла-ла,
                    На базарi була,
                    Черевички купила,
                    Три червiнцi дала,
                    А четвертий пропила
                    I музику найняла.
          Що ж ви, родимець би вас вбив! тiльки дурно грошi берете? Кусок би вам сала, а не грошей. (В толпе хохот.) А де ж наш Кирик? Сюди його! Вiн один лучче усiх цих голодранцiв. (Выходит кобзарь.) Ось вiн, мiй голубчик. Ну лишень, яку-небудь пiсеньку з приговорками або казочку-страховиночку, щоб цiлу нiч не заснулось.
          Кобзарь. Добре, добре. Хочеш казочку, хочеш пiсеньку, що любиш.
          Голоса. Казку! Казку!
          Другие. Нi, пiсню, та таку, щоб жижки затрусились. Ми ще не танцювали.
          Первые голоса. (и с ними Стеха паче всех) Натанцюєтесь iще, поки до третiх.
          Стеха. До пiвнiв ще не трохи. Казку! (К хозяйке.) Казку, тiтко?
          Хозяйка. Звiсно, казку, поки ще не так пiзно, а опiсля i слухать страшно буде.
          Кобзарь. Коли казку, так казку, менi все одно.
          В толпе. Перещебетала-таки цокотуха.
          Другой голос. Ач яка!
          Стеха. А що, га? Таки перещебетала!
          (Кобзарь садится на скамейку. Кругом него с шумом и хохотом толпятся в беспорядке козаки и девушки.)
          Стеха. (подносит кобзарю рюмку вина) Випий, дiдусю, для смiлостi.
          Кобзарь. (випивши) Спасибi тобi, дiвко! (Прокашлявшись.) Слухать - що їсти, в горшку не бовтати, усiв не марати, слов не пропускать, другим не мiшать.
          (Обший легкий шопот и смех.)
          Стеха. Послухаю, послухаю, чи єсть же така страховина, щоб я злякалась.
          Голос. Чуєш ти? Коли не будеш мовчать, так геть собi.
          Другой. А то виженем.
          Стеха. А хто б посмiв! Сотник вас усiх перевiшає.
          Голос. Дзус йому, мурому! Гляди, щоб на однiй осичинi не повiсили тебе з сотником.
          Хозяйка. Та замовчiть же, бога ради! (К кобзарю.) Кажи, дiдусю, кажи; їх не переслухаєш.
          Кобзарь. (прокашлявшись) У венгерськiй сторонi, у цесарцiв, за шляхетською землею, стоїть гора висока, а в тiй горi нора глибока, в норi сидить не звiр, не птиця - турецька цариця. Сидить вона сто тисяч лiт, не молодiє, не старiє, а тiлько дедалi злiє; їсть вона од схiд до захiд сонця - не хлiб печений, не курей i не яку-небудь людську страву, а трощить маленьких дiтей за те, що коли ще вона була у Туреччинi важкою, так їй сказав арменський знахар, що вона родить дочку i дочка та буде, як пiдросте, в тисячу раз краще її. От вона, справдi, як родила дочку, так зараз i з'їла її, та з того часу сидить у норi i, невгаваючи, усе їсть дiтей; не розбира, хоть хрещенi вони, а хоть нехрещенi, їсть усiх, їсть тобi всiх та й годi, - i дiвчаток i хлопчикiв...
          Стеха. (быстро) I хлопчикiв! Ах, вона триклята баба! Щастя її, що я не знаю тiєї гори.
          Голос. А що б ти зробила?
          Стеха. Що? Задушила б.
          Голос. Куди тобi, погане!
          Другой. Ти й за дверi сама боїшся вийти.
          Стеха. Хто, я?
          В толпе. Та не мiшай же слухать! Не хто ж бiльш, ти!
          Стеха. Я боюсь? Хочеш, зараз пiду на гробовище? А коли хочете, так у стару корчму, що на старому шляху.
          В толпе. Прудка дуже! За порiг не вийдеш, умреш.
          Стеха. Я вмру! Що ставиш?
          В толпе. Мої музиканти на всю, а ти?.
          Стеха. Пiввiдра слив'янки, три куски сала i паляниця.
          В толпе. Добре! Тiльки щоб, знаєш, слив'янка була з панського льоху.
          Стеха. Та вже де не вiзьму, до сього вам дiла нема, а поставлю. Де мiй байбарак? (Надевает верхнєє платье.) Гляди ж, не цурайся слова. (Кобзарю.) Як я вернусь, так тодi докажеш, дiдусю, а то я i не хочу.
          (Уходит.)
          Кобзарь. Добре.
          В толпе. А щоб повiрили, так принеси цеглинку або кахлю з груби, або що хочеш, тiльки з корчми.
          Стеха. (за сценою) Добре, добре.
          Голоса. От дiвка голiнна, так так!
          Другой. Чуприну їй та уси, тодi хоч у пекло...
          Третий. Так подумають, що козак.
          Хозяйка. Вже козир-дiвка, не вам рiвня. Отже й пiде: тодi плати.
          Голос. Або слив'янку пий, а салом i паляницею закусуй.
          Хозяйка. Побачим, побачим, чия вiзьме. Чого сидiти? Щоб не даром музикам платить, ну лиш потанцюєм лучче. Ану, вдарте, та не по-жидiвський, а по-нашому.
          (Толпа в беспорядке расступается. Козак с девушкою выходит танцовать. Музыканты заиграли, и пляска началась. Занавес тихо опускается.)

                    ДІЯ ТРЕТЯ

          Внутренность развалин корчмы. Стени без потолка и несколько уцелевших стропил. Все занесено снегом и освещено луною. Несколько минут молчания. Вдали слышна песня, потом ближе, ближе, й является Стеха, робко припевая: "Ох, сережки!.." Она останавливается у развалившейся печи и с робостию осматривается кругом.
          Стеха. Як страшно! Де ж вони? I коней теж не видно. Чи не махнули вони собi? То-то буде добре! За два червiнцi продать своє щастя... (Осматривает следы.) Нi, опрiч моїх, нiчиїх не видко слiдiв... Що, як вони обманили та другим шляхом?.. От тобi й сотничка! Побiжу мерщiй додому, чи не подiялось чого там. Розкажуть, що я помогла, - тодi усе пропало.
          (Поспешно возвращается.) (Навстречу ей Назар несет на руках Галю.)
          Стеха. Се ви? А тут так страшно... Чи не случилось чого?
          Назар. (опустив Галю) Нiчого не бiйсь. А конi тут?
          Стеха. Нi, я не бачила.
          Назар. Збiгай подивись, i як нема, то бiжи мерщiй у слободу, чи не зустрiнеш на дорозi.
          Галя. Стехо! Чому ж ти не йдеш? Бiжи ж скорiш: батюшка прокинеться? Бiжи-бо!
          Стеха. Зараз, моя панночко, для вас на край свiту полечу.
          (Поспешно выламывает из печи изразец.)
          Галя. Що ти робиш?
          Стеха. Зараз. Се од вовкiв.
          (Быстро удаляется.)
          Галя. Ходiм на дорогу: менi тут страшно.
          Назар. Не можна, моє серденько: там побачать, а сюди нiхто не ввiйде.
          Галя. (грустно) Ну, роби як знаєш, а я... я все зробила... Боже! На зорi прокинеться батюшка... Ох, Назаре, Назаре! що я наробила!
          Назар. Лучче нiчого, не можна було зробить.
          Галя. Батюшка мене проклене.
          Назар. Себе нехай проклинає... Ти змерзла, моя кришечко? Вiзьми мою кирею. (Снимает плащ и расстилает по снегу.) Спочинь, моє серденько, поклади свої нiженьки у мою шапку. (Галя садится на плащ. Назар вкладывает ее ноги в свою шапку.) Отак теплiш (целует ее), теплiш, моє серденятко.
          Галя. О, мiй голубчику, мiй сокiл ясний! Як менi тепло, як менi весело!.. Тiльки я боюсь: батюшка мiй такий сердитий.
          Назар. Не бiйсь, моя пташечко, нiчого, поки я з тобою. Не бiйсь, тiльки люби мене. Я подумав тодi... коли...
          Галя. Коли? Що подумав? Може, недобре?
          Назар. Не то що недобре, та не тепер згадувать об чiм-небудь недобрiм, коли на серцi така радiсть. А завтра... що завтра зо мною буде? Я вмру, мене задушить моє щастя, моя доля. (Кладет ей на колени свою голову. Галя перебирает его волоси. Назар, подняв голову, с нежностию смотрит ей в очи.) О мої очi, мої карi! Поглядiть на мене, мої зорi яснi! (Немного помолчав.) Серце моє, ти не казала батюшцi, що пiдеш замiж за полковника? Не казала?
          Галя. Оп'ять! Який же ти справдi!.. Я заплачу. Адже ж вiн нiчого менi не говорив о полковниковi, так як же б я йому сказала?
          Назар. Бiдненька! Вiн продавав тебе, а ти нiчого й не знала. Прости його. Нехай бог милосердний на тiм свiтi за се його осудить i покарає.
          Галя. Я молитимусь за його грiхи. Може, бог йому простить.
          Назар. Молись за кого хочеш, тiльки не розлюби мене, моя галочко... Я вмру тодi.
          Галя. Який ти чудний! Ти думаєш, що я тiльки так тебе люблю. Нi, Назаре, я не люблю, я й сама не знаю, що роблю... Як би тобi розказать? Аж страшно! Знаєш що? Коли я дивлюсь на тебе, так менi здається, що ти - так се я, а що я - так се ти. Так чудно, не знаю, од чого воно се так. Коли зостанусь одна на самотi, то все про тебе думаю, думаю, i менi приставиться, що ти в Чигиринi перед гетьманськими хоромами на вороному конi гарцюєш, а усi гетьманшi, полковницi нi на кого бiльш i не дивляться, опрiч на тебе... У мене в очах так i потемнiє... Я заплачу, заплачу, так важко на серцi стане. Од чого воно так, Назаре? Ти не знаєш?
          Назар. Знаю, моє серденько, знаю! Як любо, як менi ти говориш! Промов ще раз, обiйми мене. (Обнимаются, целуются.) Ще, ще один, останнiй раз.
          (В изнеможении кладет ей голову на колени.)
          Галя. Як менi весело з тобою! Чи воно усе так буде весело? Скажи менi, Назаре.
          Назар. (не поднимая голови) Увесь вiк!
          Галя. Куди ж ми поїдемо?
          Назар. У рай.
          Галя. Я се знаю, та де ж вiн?
          Назар. (подняв голову) Не питай мене тепер, я нiчого не знаю. Ми поїдемо туди, де нема i не буде нi полковника, нi батька твого, де тiльки одна воля, одна воля та щастя. О, як ми будемо гарно жити! Збудую тобi хату свiтлу, свiтлу та високу, розмалюю її усякими красками - i чорними, i блакитними, i зеленими, усякими, усякими, наряджу тебе у шовк та в золото, посаджу тебе на золотiм крiслi, мов кралю, i довго, довго, поки вмру, все любуватимусь тобою. Та чи вмру ж я коли-небудь? Нi, я нiколи не вмру! Коли ти будеш зо мною, то смерть не посмiє i в хату нашу заглянуть.
          Галя. (грустно) Ох, нi, Назаре, не кажи так! Менi страшно стало, i серце так защемiло, так заболiло, неначе чує недобру годину або яке горе.
          Назар. Яке горе? Де воно? Для нас нема його на цiлiм свiтi.
          Галя. Не знаю, Назаре, тiльки менi щось на серцi так важко, так гiрко... Я все думала про батюшку.
          Назар. Нащо ж ти об йому думаєш? Не думай, i весело буде. Знаєш, як приїдемо ми у Кодак... Се запорозький город... От як приїдемо, мерщiй у церкву, повiнчаємось, тодi i сам гетьман нас не розлучить, i будемо довго, довго там весело жити. Ти будеш пiснi спiвати i танцювать, а я буду грать на бандурi i розказувать тобi про славнi дiла козацькi, про Саву Чалого, про Свiрговського, про всiх, про всiх жвавих козакiв наших. Далi менi вигодуєш сина, молодця чорнобривого, пошлемо його в Сiч; там поставлю його перед козацькою громадою i скажу: "Любуйтеся, дивiтеся: се мiй син. Менi його вигодувала, викохала моя Галя, такого молодця!" Що, весело?
          Галя. Весело, мiй Назаре, мiй миленький, а серце все-таки болить. Менi здається, що батюшка вже прокинувсь i мене шукає.
          Назар. Бог зна об чiм думаєш ти! Ось зараз будуть конi, i вони нас не найдуть, хоть нехай усю землю перевернуть. Не журись же, моя ластiвко!
          Галя. Знаєш що? Ходiм додому, розбудимо його, станем перед їм на колiна... Вiн нас простить: вiн мене любить.
          Назар. Хiба ж я його не просив, хiба ж не ставав перед ним на колiна! Адже ти бачила?
          Галя. Бачила, ти просив - Назаре, вiн мiй батько.
          Назар. Лучче б не знать такого батька.
          Галя. Ти сердишся, Назаре! Не сердься, мiй милий, мiй чорнобривий. Подивись, я весела, я не жалкую, що покинула... Поцiлуй же мене, мiй соколе ясний, орле мiй сизокрилий.
          (Обнимаются и целуются.)
          Назар. О, моя радiсть, мiй сон чарiвний! Не журись, серденько. Скоро ми полетимо так, що не дожене нас i вiтер. А нiч-то, нiч! Неначе празникує наше щастя. Тиха, свiтла, як твої яснi очi. Ти не боїшся? Побудь тут одна. Я пiду подивлюсь на дорогу.
          Галя. Нi, не боюсь.
          Назар. Чого ж ти знов зажурилась?
          Галя. Так, нiчого. Я згадала покiйницю няньку. Вона менi розказувала, що в сiй корчмi давно який-то запорозький старшина ночував, а на другий день найшли його в Тясминi, i що тут Богдан зустрiчав сина свого Тимофiя, як козаки везли його з Молдавiї, покритого червоною китайкою, i що тут запорожцi вирiзали жидiв. З тiєї години нiхто в їй не жив: усе нiччю ходять мертвi жиди... Ух, як страшно тут!
          Назар. Тобi твоя нянька бог зна чого наговорила.
          Галя. Вона божилась, що правда. Не ходи, лучче останься зо мною, або ходiм обоє. Менi важко i на мiнуточку розрiзниться з тобою.
          Назар. Я не пiду... Ти не змерзла?
          Галя. Нi, твоя шапка така тепла. (Снимает шапку с ног и целует.) О, моя мила шапка! Надiнь її: i ти замерз.
          Назар. Надiнь ти. Я подивлюсь на тебе, яка ти в козацькiй шапцi. (Она надевает шапку. Назар любуется.) Чудо! Чорнi уси, шаблю дамаську, пiстоль за пояс - i козак хоч куди. (Целует ее.) Козаче мiй чорнобривий!
          Галя. (надевает ему шапку) Отак краще! Постiй, я пришпилю стьожку. Знаєш, як на весiллi бува у молодого?
          Назар. Се ти ще й завтра зробиш...
          Галя. Ох, стривай! Я й забула. Адже я таки взяла з собою i хустку, що для тебе вишивала. (Вынимает из-за пазухи белый, шитый красним шелком платок и подает Назару) Що, хороший? Я сама вишивала i грошi на шовк сама заробляла.
          Назар. Спасибi, серце моє.
          Галя. Чи не заспiвать оце пiсню про хусточку, що я в Чигринi у дядини чула?
          Назар. Коли весела, заспiвай.
          Галя. Нi, не весела, та менi сидiть уже остигло. Слухай же.
          (Выходит на край сцены.)
          (Назар стоит задумавшись.)
          Галя. Чого ж ти зажурився? То не треба було б i спiвать.
          Назар. Нiчого, серце моє. Возьми свою хустку. (Подає їй хустку.) Завтра знову подаруєш.
          Галя. Нащо вона менi? Розiрви, коли вона тобi нелюба, я другу вишию. (Печально) Тiльки не знаю, коли.
          (Плаче, помовчавши)
          Назар. Не плач, моє серце. Дивись, я не журюся.
          Галя. Не журишся? А чого ж ти плакав? Ти щось знаєш, та не хочеш сказать. Скажи ж, мiй голубе, мiй орле сизокрилий, скажи, моє серце!
          Назар. Знаю, знаю, моя голубко, що я найщасливiший на свiтi.
          Галя. Ба я щасливiша за тебе Нiколи ж не буду спiвать про хустку, цур їй!
          Назар. Я тебе вивчу другу, веселу-веселу та хорошу.
          (Дивляться одно на другого i цiлуються. Хома i Стеха крадуться iз за шкапи.)
          Хома. Сюди! Ось де вони! Сюди!
          Галя. Батько!.. Пропала я!
          Стеха. (пробiгає коло їх) Полковниця! Полковниця!
          (Назар мовчки бере лiвою рукою Галю, а правою виймає шаблю. Хома торопко веде на його челядь Стеха ховається.)
          Хома. (скаженiє) Цiлуйтеся, цiлуйтеся, голуб'ята! (До челядi) Киями його, собаку! Чого ж стали? Берiть, рвiть його!
          (Челядь торопiє.)
          Назар. Хто хоче в домовину, виступай на мене. (До Хоми ) Ти чого хочеш?
          Хома. Смертi твоєї, злодiю!
          Назар. Нащо ж ти собаками цькуєш? Возьми сам, коли хочеш.
          Хома. Я рук паскудить не хочу. Берiть його! О, пес поганий! Я розiрву тебе! (Б'ються на шаблях)
          Галя. (пада мiж ними на колiна) Тату, тату! Убий, убий мене. Винна я, я прогнiвила тебе... Убий же мене, таточку, та не бери з собою!
          Хома. Цить, кошеня крадене!
          Назар. (Хомi) Цить, сатано люта!
          Хома. Дочку оддай!
          Галя. Не оддавай, не оддавай! Я утоплюся!
          Хома. Топись, гадино, поки не розтоптав я тебе!
          Галя. Топчи, души мене: я твоя дитина!
          Хома. (до челядi) Берiть його! Я вас перевiшаю! Я вас золотом окую! (Челядь поривається до Назара.)
          Галя. Одурить! Одурить!
          Хома. Не одурю! Не скавучи, зiнське щеня!
          (Напада на Галю. Назар заступа її. Челядь напада на Назара ззаду i крутить йому руки.)
          Хома. Ха-ха-ха! Вовче, вовче! Чому ж ти не рвеш нас?
          Назар. Цить, жабо погана!
          Галя. (перед Хомою на колiнах) Тату, тату, кате мiй! Я розiрву тебе, - я день i нiч плакатимусь на тебе! Танцювать, плакать буду! Чого забажаєте, все робитиму - не вбивай його. Я за полковника пiду...
          Назар. Галю!
          Галя. Нi, нi...
          (Зомлiла, падає.)
          Хома. (до челядi) Чого ж ви дивитесь? Нехай здиха собака, а ви тимчасом шкуру знiмiть.
          (Челядинець замахнувся києм на Назара.)
          Хома. Стривай! Ми не татари. За що його убивать? Чи єсть у кого вiрьовки, пояс або налигач, - що-небудь, скрутить йому руки й ноги?
          (Челядь крутить поясами Назара.)
          Стеха. (падає коло Галi зомлiлої) Ох, моя пташечко, моя лебiдочко! Чи я ж знала, що так станеться? Прокинься, моя зозулечко, моя ластiвочко!
          Хома. Отак добре! Тепер зав'яжiть йому рот. От, до ладу, у його, здається, ще й хустка у руцi. Чи не весiльна? Добре, здалась-таки на що-небудь.
          (Зав'язують хусткою рот.)
          Хома. Не туго, щоб стогнав. Мороз хоть i лютий, та, може, видержить. А вже як вовча тiчка нападе... а вовки здалека поживу чують... от буде снiдання, начисто гетьманське! Тепер положiть його на бiлу перину - нехай, проспиться та подума, з ким жартує.
          (Челядь кладе Назара на снiг.)
          Хома. (на Галю) А ця учадiла... Возьмiть її додому... Прочумається. (Челядь бере на руки Галю i несе з собою.)
          Стеха. (бере Хому за руку i веде його за Галею) А що? Скажеш, що не люблю тебе?
          Хома. Спасибi, спасибi. (До Назара.) Оставайсь здоров, приятелю! Не згадуй лихом. Нехай тобi присняться рушники.
          (Хома з Стехою шепчуться i пропадають. Назар тихо стогне. Незабаром чути за сценою гомiн.)
          Голос Хоми здалека. Киньте її! В'яжiть його!
          Гнат. (за сценою) Я тебе зв'яжу, недовiрку проклятий! (Незабаром вибiгає Галя i кидається на Назара.)
          Галя. Орле мiй, серце моє!
          (Розв'язує хустку.)
          Назар. Душно менi, душно!
          Гнат. (веде за груди Хому) Останнiй раз говорю: оддаси Галю за Назара чи нi?
          Хома. Нi!
          Гнат. Здихай же, собако скажена!
          (Замiривсь шаблею.)
          Хома. Стривай. Ти знаєш наш закон козацький, то..
          Гнат. Що мене живого поховають з твоїм падлом? Знаю. (До челядi.) Копайте яму.
          (Цiлить пiстолем.)
          Хома. В'яжiть його!
          (Тимчасом Галя розв'язує руки у Назара.)
          Назар. О, доле моя! Серце моє!
          Гнат. Копайте яму! (До Хоми, прицiлившись.) Лукавий чоловiче, за що без сповiдi ти себе губиш i мене з собою? Прощайсь з бiлим свiтом, молись богу. (До Назара.) Назаре, брате мiй, друже мiй! Поховай мене. Прощай! А ми...
          Назар. Стривай!
          Галя. (до Гната) Стривай!
          Назар. Пусти його, не варт вiн того. Не напасти душi своєї. (До Хоми.) Iди, лукавий чоловiче, iди, куди знаєш. Не помiг тобi бог занапастить мене, а я чужої кровi не бажаю. Iди собi!
          Хома. (пада перед Назаром) Назаре! сину! батько рiдний! Зарiж мене, замуч мене, на конях розiрви, та не прощай! (Падає до нiг плаче.) О, я лукавий, лукавий! О, я грiшний, проклятий!.. Дочко, доле моя! серце моє! Проси його, нехай уб'є, нехай я свiта не паскуджу! (Знову плаче.) Боже мiй, боже мiй!
          Назар. (пiдводить його) Устань, молися богу, грiшний. Коли прощають люди, то бог милостивiший за нас.
          Хома. (вставши, утирає сльози) О сльози, сльози! Чом ви перше не лилися? Назаре, я чернець... спокутую в рясi мої беззаконiя! Бери моє добро, бери мою Галю, бери все моє! Галю! Назаре! Обнiмiться, поцiлуйтеся, дiточки мої. Я хоч i грiшний, а все-таки батько. (Назар i Галя обнiмаються.) Боже вас благослови!
___________________________________________________________
___________________________________________________________
                    НАЗАР СТОДОЛЯ

          "Назар Стодоля" - п'єса Шевченка (в першому виданнi з пiдзаголовком "Малоросiйська дiя"), написана в 1843-1844 рр. спочатку росiйською мовою, а потiм перекладена самим автором на українську мову. Зберiгся тiльки український текст, надрукований пiсля смертi Шевченка в журналi "Основа" (1862, N 9).
          1. Чигирин - мiсто на Черкащинi. В XVII столiттi, починаючи вiд Богдана Хмельницького, мiсто було столицею, де перебували українськi гетьмани.
          2. Хорунжий - чин старшини козацького вiйська.
          3. Наливайко Северин - ватажок селянського повстання проти шляхетської Польщi в кiнцi XVI столiття. Остряниця - Яцко-Якiв Острянин, керiвник селянського повстання в першiй половинi XVII столiття.
          4. Братський - монастир у Києвi на Подолi, заснований в кiнцi XVI ст. при школi, потiм академiї.
          5. Цезар - цiсар, iмператор.
          6. Латинський вiршник - Шевченко, очевидно, мав на увазi римського поета Горацiя.
          7. Цесарцi - австрiйцi.
          8.Сава Чалий - один з гайдамацьких ватажкiв у першiй половинi XVIII столiття, що потiм -став зрадником i перейшов на бiк шляхти. Свiрровський Iван - очолював козацький загiн у боротьбi з турками. Потрапив у полон до туркiв i там загинув.
          9. Тимофiй - Тимiш, син Богдана Хмельницького, помер 1653 року в Молдавiї вiд рани, що її дiстав в бою зi шляхтою.

Выступление
После спектакля

Карта сайта
Партнеры
© 2007-2016